I частина

Глава перша

Мене змусили стати ідеальною: донькою, ельфійкою, нілідом, командуючою, зброєю. А тепер вони про це пожалкують.

Вдих.
Видих.
Помах.
Тримаючи меч лезом донизу, повернувши корпус лівіше, різко занесла руку вгору і клинок розсік повітря в сантиметрі від обличчя Вейміра. Декілька коротких темно-фіолетових волосин з його голови впали на ніс, злегка лоскочучи. Ельф посміхнувся, намагаючись сховати свій переляк за задоволеною гримасою. Я опустила руку, покрутила меч в долоні та повернула у піхву, закріплену на стегні.
− Думаєш, це смішно? – мій холодний тон натякав, що відповідь має бути негативною.
− Ні в якому разі, командуюча.
− Тоді чому ти посміхаєшся?
− Захисна реакція, вибачте, - винно відповів він і опустив очі в підлогу.
− Якщо ти не можеш контролювати свої емоції – відключи їх, - грубо промовила, тому що сьогодні точно не той день, коли я хотіла б бути лояльною.
Мій перший раз на місці ніліда абсолютно відрізнявся від того, що зараз бачу перед собою.

Ці ж вважали, що прийшли з усіма можливими навичками і нам немає чим їх здивувати. Що війна закінчилася нашою перемогою, а їм дістануться почесті одного з солістів.

Харі, Сілья, Морус, Орірас і я стояли на їхніх місцях з диким прагненням ввібрати всю можливу і неможливу інформацію, щоб в кінцевому результаті прихилити коліно перед милістю Шилен. Наша п’ятірка стала кістяком Солістів Смерті. Через рік ми взяли до нашого загону ще трьох: Тенера, Віну та Лів.

Я посміхнулась, згадавши як багато років пройшло з тих пір.

Десять. Ми нарощували нашу майстерність та вміння, збільшували кількість солістів та билися. Не на життя, а на смерть. В тіні один одного. Ходять чутки, що один соліст на полі бою заміняє п’ятнадцять лицарів, не має значення світлих чи темних. Я з ними не годна. Думаю, не менш, ніж тридцять воїнів.

Під час війни, яка закінчилася минулого року, ми втратили чотирьох: Катрена, Севаналь, Фаель і Харкренса. Я пам’ятаю ім’я кожного члена загону. Знаю кожен крок після того, як вони переступили поріг академії. І те, як їх життя обірвалось. Це було моє завдання і тягар головнокомандуючої Солістів Смерті.

На сьогоднішній день в склад нашого загону входить двадцять навчених вбивати солістів.

Блядь. Дев’ятнадцять. Вчора ми втратили Кореталь. Мене не було поряд в цей момент. Якби була, цю лекцію читала б вона, а не я.

Повернувшись до решти групи нілідів, сказала голосніше:
− Мені не потрібні солісти, які не можуть впоратися з собою.
Шилен була милостива до вас, коли обдарувала можливістю слідувати та захищати її мудрість. Ви не можете дозволити собі зганьбити віру Богині у вас.
− Але ми…,- заперечив один.
− Я вам цього не дозволю, - зупинила його.

Ельфи були спантеличені такою голосною, на їх думку, заявою. Але вони ще не розуміли, наскільки правдивими були мої слова.

Я не стояла б на цьому місці, якби просто розкидалася такими фразами.

Сідоволосий Орірас, що весь час стояв у кутку кімнати, прокашлявся та зробив крок, виставляючи на загальний огляд зібране, міцне тіло з темряви. Проводячи рукою по своєму короткому волоссю, він посміхався, розтягуючи свої тонкі губи по трикутному обличчю, і блиснув синіми очима, намагаючись підняти опущений мною настрій нілідів.

− Ну, якщо з люб’язним привітанням ми закінчили, - порівнявся зі мною, - У кого-небудь є питання?

Дві ельфійки, що стояли біля підніжжя сходів, ковзнули поглядом на оголені руки Оріраса. Він завжди любив виставляти свої м’язи напоказ, одягаючи шкіряну куртку без рукавів та облягаючі штани.

Він підморгнув їм, як і будь-якій іншій ельфійці. Чи ельфу.

Тільки Шилен знала, що насправді відбувається за закритими дверима ельфа.

Але, побачивши мій пильний погляд, одразу ж змінив вираз обличчя на серйозний, виділяючи гострі вилиці та звужуючи очі. Ельфи перезирнулись, не впевнені, чи можна вимовити хоча б слово. Присутність Оріраса не дуже змінила обстановку, що мене зовсім не розчарувало.

Вони мають розуміти, у що вплуталися, вони мають боятися, щоб в результаті підготовки позбутися цього страху. І стати тими, ким їм призначено – зброєю.

− Це правда, що ви наймолодша головнокомандуюча в історії Долини Темних Ельфів? – запитав ельф, якому я ледь не перерізала обличчя навпіл.
− Якщо всі мудреці мають рацію, а писарі не припустилися помилки при записах, то так.
− А те, що ви уклали угоду з Шилен та збільшили сили кожному солісту свого загону? – одна з ельфійок.

Не вперше я чую подібні твердження.

Посміхнувшись, обвела очима місцевість перед входом до академії. Кожен дюйм підземного міста був із чорної сталі. Вулиці, дороги, будинки, всі з’єднані в одну павутину під назвою Даргон – Столиця Долини Темних Ельфів. Єдиним джерелом світла були аспіти – виведені алхіміками камені, що світяться у темряві.

− Чи знаєте ви історію цього міста? – запитала, не давши відповіді на питання.
− Його збудували перші темні ельфи. Заклинателі вітру, - сказав ельф з останнього ряду.
− Ні, тут завжди були лабіринти. Перші темні лицарі знайшли їх, - ельфійка, що підморгувала Орірасу.
− Нісенітниця, ми відбили ці катакомби під час Першої Битви Рас у некромантів. Говорили, що вони викопали ці тунелі, тому що тут їх сила подвоювалась, - вліз Веймір.

Орірас розсміявся і сів біля ліхтаря лівіше мене.

− Ти завжди знаєш, як хитро відійти від теми, - прошепотів він.

Я не відходжу від теми, а змушую їх думати. Знаходити відповіді і не вірити на слово. Доки вони не почнуть довіряти мені.

− Відповідаю на ваше питання: дізнаєтесь, коли станете одним із солістів. Як ви вже помітили, наша історія занадто стара, щоб бути достовірною. Я надаю перевагу тій, яку спостерігаю та створюю сама.

Ніліди подивилися на Оріраса, намагаючись знайти хоч якесь пояснення моїм словам. На що він лише знизав плечима та подарував невинну посмішку.

Невже я настільки незрозуміло говорю?

Ельф не пояснював би їм нічого, тим більше те, що сказане мною.

− Скільки людей зможе вступити до вашого загону? – перервав тишу темноволосий ельф.

Він був найвищим серед усіх. Пасмо довгого темно-фіолетового волосся, зібраного в пучок на маківці, вибилося, спадаючи на широкий розріз очей. Квадратне обличчя з ніжними рисами та сірими очима. Під два метри зростом, з величезними м’язами і пресом, що виділявся на синьому тілі. Не всі солісти або лицарі могли б похизуватися такою статурою. Здебільшого, темні ельфи були середнього зросту, худими, сильними та швидкими.

− Троє, - я не стала приховувати їх шанси.

Зараз ці десять нілідів знаходились у підвішеному стані: Соліст Смерті або Лицар Шилен. У будь-якому разі вони отримають почесне звання.

− З десяти? Ви серйозно? – розлютилася ельфійка.
− Більш ніж. Якщо вас не влаштовує конкуренція – двір лицарів з радістю прийме вас, - сказала грубіше, - Віна чекає вас завтра в залі для тренувань о десятій. Без запізнень. Орірас покаже ваші кімнати.

Кинула наостанок і зробила крок в їх сторону, до академії. Ніліди розійшлися, пропускаючи мене вперед до сходів з сорока однієї сходинки.

Саме стільки, за словами мудреців, принесли в жертву своїх життів ельфи, прикликавші Шилен.

У підземному місті завжди було темно і тихо. Моє довге чорне волосся, яке доходило до колін, ворушилось від моїх рухів, а не вітру.

Це єдине, чого мені тут так бракувало…

Легкого пориву свіжого вітру, якого хочеться вдихнути глибше. Слабкого дотику до шкіри, що змушує пускати тілом мурашки.

Я обожнювала наші вилазки назовні. Не зважаючи на мою посаду, завжди вибиралась з групою на завдання, які давали нам жерці. А їм – сама Богиня.

Піднявши голову на половині шляху, просканувала величезну статую над входом до академії. Шилен – наша Богиня руйнувань, розвела руки в сторони з двома мечами в руках, опускаючи їх вниз. Її проникливий погляд був спрямований на кожного, хто заходив, а гострі куточки вух були направлені в небо.

Одного разу в дитинстві, коли я боролася на мечах з братом та програла йому, мама сказала, що я схожа на Шилен. Ті ж вузькі, але широкі очі, ті ж вилиці та тонкі губи, той самий зверхній погляд та довге волосся. Той самий вибір зброї. Напористий та незламний характер.

Тоді я сприйняла її слова брехнею, щоб заспокоїти мене. Але кожного дня, коли проходила повз статую, знаходила все більше спільного.

Тінь біля дверей ворухнулася, і я машинально схопила лівий клинок. Виставила його перед собою, опускаючи трішки нижче стегна.

− Хто ти, мандрівнику? – викрикнула.

Дещо в темній мантії рушило в мою сторону, не відповідаючи на питання. Я повернулась, щоб упевнитися, що навколо нікого немає і дістала другий меч. Опускаючи дуали у зручному положенні, знову запитала:

− Впевнений, що не хочеш відповідати на мої питання?
− Ти ставиш не ті питання, - прохрипіла тінь наближаючись.
− Назвися!
− У мене багато імен, - цього разу здалося, ніби його голос лунав всюди і ніде, - яке ти хочеш знати?

Він рухався повільно, з опущеною головою під каптуром. Неможливо розгледіти обличчя чи расу. В Даргон не спускалися світлі, некроманти чи орки. Але могли відправити розвідників.

Глава друга

Повага здатна побудувати імперію. Довіра здатна зробити її непорушною. Віра здатна зробити її вічною. Але що станеться, якщо прибрати одну частину з рівняння? Правильно, крах імперії.

 

Моє тіло ніби паралізувало від його дотику до мого лоба. Важким натисканням він відкинув мою голову назад, а іншою рукою схопив зап’ястя.

Що це, блядь, за магія? Я вперше з таким зустрілася.

Його очі засвітилися крізь темну мантію. Немов пекельне полум’я освітлювало моє обличчя, не даючи відірвати погляд.

− Шилен чекає на тебе, дитя.

Я ніколи не боялася темряви. Тіні були основною нашою зброєю і захистом. Давали можливість переміщатися в будь-яке місце на континенті, залишаючись непоміченими. Додавали нам швидкості, спритності та сил. Саме тому всі міста темних ельфів знаходились глибоко під землею. Приховані від сторонніх очей, де ми нарощували сили, зализували рани та розвивались. Перші темні ельфи не виходили на поверхню роками, впевнені, що сонце може їх ослабити. В певній мірі вони були праві. Нашою перевагою завжди залишались тіні, але сила не залишала ніколи. Зараз я боялась не темряви, а того, хто її створив. Адже, якщо мої здогади були правильними, я в повній дупі.

Перед очима промайнуло світло. З часом воно ставало яскравіше. Примружившись, закрила сліпуче сонце рукою і озирнулася.

Я стояла серед невинного пустого поля, на якому не було жодного паростка трави, ні дерев, ні тварин, нічого. Суцільна земля.

Подивилася на свої руки, але не розгледіла їх. Мене наче не існувало у тому світі, а просто споглядала нізвідки. Хмари, наче в пришвидшеному темпі, проганяли сонце, даючи місяцю зайняти своє законне місце. Пройшла сильна злива, за нею знову сонце — місяць — сніг — сонце — дощ — місяць.

Я збилася з рахунку, скільки разів відбулися зміни дня і ночі. Не знала, скільки минуло днів, місяців або років. Серце намагалося вирватися з грудей від нерозуміння того, куди я потрапила.

Після чого все зупинилось. Через товстий шар ґрунту прорвалась тоненька ниточка життя. Тендітна, зелена, одинока.

І знову закрутив вир подій. Рослини поступово розросталися, перетворюючись у витончені квіти, широколисті кущі та дерева.

Повз мене промчала велетенська тварина. Силует розмивався, але її розміри наводили страх. Якщо порівнювати з одноповерховим будиночком в Даргоні, голова тварини діставала б даху. Ніби відчула мій погляд, зупинилась. Примруживши очі, наче в поклоні, опустила голову, залишаючись незрозумілою чорною плямою. І зникла.

Я побачила першу людину, що ступила на цю землю. Людину, з якої все почалось.

− Мандрівнику, це ти хотів мені показати? – викрикнула я в порожнечу.

Чи думала, що крикнула, адже навіть не почула свого власного голосу.

За нею прийшли і інші. Вони почали будувати невеликі приміщення, освоювали природні ресурси, навчились готувати з того, що надала їм природа. Перший викутий кинджал, щит, меч. Як їх поселення розросталось на кілометри від мене. Декілька разів намагалася переміститися, але всі спроби були марними.

Я тут просто спостерігач.

Перша кров пролилася незадовго після створення кинджалу. Лють і спустошення горіли в очах переможця. Він відчув її. Силу, що вирує в грудях після вбивства противника. Влада, яку він тепер мав завдяки кинджалу.

І впевненість, що згубить його.

Сонце знову декілька разів змінило місяць.

Тепер я стояла посеред поля бою. Мертві тіла лежали майже одне на одному. Деякі не мали рук, у когось не було ніг чи голови. Більшість заколоті ударом в серце чи лоб. Запах гару та крові вдарили у ніс уперше з моєї появи в цьому… світі?

Спогади? Видіння? Що б це не було, я відчувала всю лють, ненависть і розпач, які тут панували. Те саме, що відчувала рік тому у війні зі світлими.

Наче за клацанням, я знову перенеслася у часі. Оточення переді мною освітлював повний місяць, решта була охоплена ніччю. Натовп людей схилив коліна та голови перед Богинею. Вона височіла над ними, злегка ширяючи над землею, дивлячись на кожного і ні на кого. У Її руках були ті самі клинки, тільки обрамлені кров’ю. Біля Її ніг лежало сорок одне тіло наполовину людини-наполовину темного ельфа. Їхні вуха встигли витягнутися, але шкіра залишалася світлою.

Жертви. Такою була їхня плата, щоб прикликати Богиню.

Високо піднявши підборіддя, Вона посміхалася, дивлячись на гори трупів своїх підданих під ногами.

− Кляніться мені у вірності, і я обдарую вас своєю мудрістю, — голосно заявила Шилен.

Голови піднялися до неї. Міцно стискаючи зброю, люди піднялися. Жінки присіли у низькому поклоні, відсунувши ліву ногу назад, відводячи праву руку у бік, кладучи ліву на серце. Чоловіки нахилилися вперед, повторюючи рухи жінок.

Тільки одне підтверджувало їхню повну покору — вбивство дорогої для душі людини, яка відмовилася прихилитися Богині.

− Навіщо ти мені це показуєш?

Питання змусило Шилен звернути на мене увагу.

− Ти зрозумієш, дитя.

З тіні за спиною вийшла та тварина, що я бачила до цього. Тепер вона мала повноцінну форму.

Свартур. Велетенський, чорний та витончений.

Тварина мала витягнуте, гнучке, струнке, але м’язисте тіло з масивними лапами, кігтями та довгим тонким хвостом. Вкрита гладкою шерстю, що відсвічувала падаюче світло від місяця. З круглою мордою та носом, короткими, трохи закругленими вухами та нефритовими очима. Вона витягла довгі лапи вперед, вивільняючи пазурі. Земля під лапами затріщала.

І знову перемістилася.

Знову я стояла на полі бою, але цього разу на ньому були всі нові раси.

Перша Війна Рас. Це сталося через шість місяців після зародження перших рас, якщо вірити нашим переписувачам.

Темні ельфи, світлі, орки та некроманти люто боролися між собою, не знаючи пощади. Тіла падали, бризкаючи кров’ю в різні боки. Деякі висихали від дотику некромантів. В тіні з’являлися темні та перерізали горла ворогам, користуючись несподіванкою. За одним із них слідом вийшов той самий свартур. Не боровся, але тримався поруч із… напарником? Хазяїном?

Тварина кинула на мене похмурий погляд, і моє тіло перемістилося.

Натовп темних ельфів стояв в одному з підземних міст, вітаючи перше Посвячення темних ельфів. Населення ділилося на групи із різними символами на лобі. За парою ельфів стояли величезні темні тварини. Інші ж розмістилися трохи далі, ніби боялися їх.

І час відправив мене далі.

− Даргон, — з полегшенням сказала я.

Це було моє місто, але… в іншому часі.

Я стояла посеред головної площі, доріжка від якої закінчувалася нічим.

Зараз там височіла академія.

Аспіти підсвічували лише частину нинішніх доріг.

Хоча, може, тоді їх ще не існувало.

Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти, в якому часі опинилася. Зі знайомих будівель була лише лавка травника в дальньому кутку вулиці, лівіше кузня і навпроти мене бакалія.

Решту було або не добудовано, або ще не створено.

Гучний тупіт змусив розвернутися. Армія ельфів рухалася на мене на чолі з верховним жерцем Атафіном. Його молоде обличчя випромінювало злість, вилиці тремтіли, а губи щільно зімкнулися. Він один йшов у мантії мудреця, яка закривала більшу частину тіла, окрім рук та обличчя. Поруч із ним гордо підняв голову свартур. Але, здається, вони не звертали на нього увагу.

Або не бачили зовсім.

− Повстання, — подумала я.

Він зібрав половину армії темних, збираючись вести на війну проти своїх же. Впевнений, що ті, хто лишиться, підтримають і перейдуть на його бік. Троє Верховних Жерців викладають нам волю Шилен, але ця війна не була Її рішенням. Таким чином він хотів забрати владу у свої руки і поплатиться за це. Говорять, його крики досі чути у в’язницях під містом.

Знову змінилася картинка.

Мій дім?

Дена. Найвіддаленіше місто Долини Темних, що знаходиться поряд з Табором Мисливців. Ми з братом стояли у дворі залізного будинку, наставивши свої мечі один проти одного. Поруч плакала мама. За її спиною лежав величезний свартур, спостерігаючи за тим, що відбувається. Мама благала Шилен змінити рішення щодо Лосарія. Тато, разом з рештою мудреців, непохитно дивився на наше протистояння. Дзвін мечів відбивався луною при кожному зіткненні.

Я прослизаю повз ліву руку Лоса, зачіпаючи живіт лезом.

Це був перший і останній раз, коли мій меч викупався у крові брата.

Стаю у нього за спиною і б’ю ногою ззаду, змушуючи впасти навколішки.

− Ні-і-і-і-і-і, — кричить мама, коли я, хватаючи його за волосся, відтягую голову назад.

І перерізаю йому горло.

Знову переміщуюсь.

Війна.

Гори трупів світлих і темних ельфів, що борються за Долину Ненависті.

Споконвіку це була наша земля, яку вони захопили під час повстання, коли наші сили вичерпалися. Ми намагалися вирішити свої проблеми, але не помітили ворога просто під носом. Ця територія їм потрібна заради одного — вольфраму — металу, з якого створено нашу зброю. Найміцніший у Варіоні.

Повз пронеслися Морус, Сілья і… я? Свартур тепер біг за мною. Не нападаючи, а, скоріше, захищаючи. Наздоганяючи короля світлих, я збиваю його з ніг і вкладаю на підлогу, сильно натискаючи ступнею на горло.

− Ти забрав те, що не було твоїм, — не впізнаю власний злий голос.

Він намагався прохрипіти щось у відповідь, але я натиснула сильніше.

− Жодне слово не змінить твоєї долі.

Різким рухом я прибираю ногу, замахуюсь і встромляю клинок йому в горло.

Темрява. Знову?

Тепер я біжу. Намагаючись спіймати хоча б проблиск світла, який міг би підсвітити шлях.

Але нічого.

Серце тремтить, не намагаючись заспокоїти дихання. Лють підкочує до горла, і я видаю зловісний рик.

− Покажись, боягузе.

І врізаюсь. То була не стіна. Чиєсь тіло височить наді мною, коли піднімаю очі вгору. Щось, вкрите мантією та каптуром, дивиться на мене, але не можу розгледіти обличчя. Расу, будь-що, щоб зрозуміти хто це. Тонкі губи розтягуються у посмішці, а рука тягнеться до мене.

Я знову кам’янію.

Не можу поворухнути навіть пальцем. Щось огортає моє горло і підіймає з колін.

− Тепер ти побачила достатньо, — шипить противник та заносить кинджал. На його руків’ї відблискує бурштиновий камінь, поки він підносить його до моєї шиї. Холодний метал торкається шкіри. Натискає сильніше і перерізає її. Я відчуваю, як кров стікає по шиї, залишаючи по собі гарячу доріжку, опускаючись до грудей.

Останнє повітря вибивається з легень і мертве тіло падає на залізну підлогу.

− Деко, з тобою все добре? — рука ельфа лягає на моє плече. Я здригаюся від переляку. Не роблячи вдиху, хапаюсь за горло.